Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/256

Цю сторінку схвалено

ви нині не йдете до міста?“ — „Йду, або що?“ кажу я. — „Стережіться, Олекса щось погане хоче з вами скоїти“. Більш нічого не сказав, але я вернув до хати і взяв стару дідову нагрудницю. Дивися!

І при тих словах Петрій розщепив камізельку, й показав під нею здивованому синові нагрудницю, сковану із сильної сталевої бляхи.

— І добре мені бляха прислужилася, — говорив Петрій далі й оповів синові про свою стрічу з Довбущуком.

Андрій зблід із тривоги. Аж тепер, хоч іще не зовсім ясно, стала перед ним відкриватися тяжка-важка будучність.

Сонце нахилило своє золото-червоне, повне лице на самі вершини гір, немов би грозило своїм червоним жаром запалити непроглядні, темні ліси. Саме тоді подорожні зблизилися до Перегинська. Далеко на заході, як під широкою шибою західнього сонця, бовваніли пошарпані фантастичні й дикі кручі Чорної Гори і в почварних видах рисувалися на тлі криваво озареного західнього неба. Від полудня потягав теплий вогкий вітер, і понависали чорні хмари, що час-до-часу палахкотіли золотими блискавицями. Збиралося на бурю.

Петрій під навалою важких думок, що тисли його душу, ішов, похнюпивши голову, ведучи старця, котрий доразу сперся на нього. Андрій, серце якого ворушило тисячі почувань, підніс очі вгору, вітаючи своє рідне село. Мимовільно звернув очі на велетенський поламаний кістяк, на Чорну Гору. На її найвищій кам'яній іглиці, стрімкій і гострій, стояв величній чоловік з похиленою вниз головою, з руками на грудях навхрест; бистре око Андрія догляділо, як