Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/254

тріщені та поражали скляним, мертвецьким блиском. Уста були сині, як гнилі сливи, а на переді сторчали всього-на-всього два чорні зуби. Сухі, як дошка, груди, ледве-ледве підіймалися, — знак, що нещасний ще дихав. Ціле тіло судорожно корчилося, так як корчиться жаба, котрій відрубали голову. Батько й син з першого погляду відвернули очі від того виду, від тої страшної людської руїни. Але зараз таки добре серце перемогло відразу. Вони рішилися затягти нещасливого до себе, додому, хоть до Перегинська був іще немалий шмат дороги, а сонце хилилося вже геть-геть із полудня. Андрій скочив до поблизького потічка й приніс води. Напівумерлого старця покроплено й облито водою, обв'язано його рану, котру він, видно, вибив собі на голові, падаючи вночі в криницю. Нещасливий, як догадувалися Петрії, цілий день від ночі аж дотепер мучився в тій страшній пропасті, серед безлюдного поля, і не лише не мав сили вилізти з неї, але навіть піднестися. Щастя ще, що впав головою, котру собі перед тим розбив о цямбрину, в м'яку глину на дні і там його рана заліпилася, бо інакше він, певно, був би задля упливу крови не діждав рятункової руки. Одначе, удар сам був дуже сильний і небезпечний, і нещасливий старець, хоч підвівся при помочі Петріїв на ноги, ненастанно стиха стогнав та воркотав якісь, як здавалося, слова, котрі однако переходили в невиразні тони, що роздирали вуха. Очі його обернулися в стовп, нічого не бачили, і Петрії, взявши його за руки, як стій помалу повели його із собою. Свіже вечірнє повітря та зимна вода покріпили його, видно, бо перестав сто-