Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/251

Цю сторінку схвалено

я ніколи не говорив тобі про те, та тепер приходить уже пора не лише говорити, але й робити. Ти вже певно чув, що дід мій, Іван Петрій, був отаманом у Довбушевій банді, що був перший по Довбушеві й був його повірником. Він знав усі скриті місця, де Довбуш ховав свої скарби, про нього й кажуть люди, що він убив Довбуша, аби забрати скарби. Але так не було. Іван, мій дід, тайком змовився з Довбушем відлучитися від банди, залишити страшне розбійницьке ремесло, а зібрані гроші віддати на добро народу. Та так нараз це не могло статися. Вони оба боялися помсти загорілих[1] старих опришків і поклали собі ще рік не відлучатися від банди. Це було ще за останніх часів Польщі, що ніяк не могла собі дати ради зі сміливим Олексою Довбушем. Але саме в тім часі наш край перейшов під австрійську владу. Зачали пильно слідити за славним опришком, назначили ціну на його голову, порозсилали по всіх усюдах рисописи. Тепер тяжко було сховатися. В самій банді зачалися незгоди й тайні підозрівання. Нараз Довбуш щез кудись, і слід пропав по нім. Банда розбилася, а мій дід довго ще ховався по лісах, поки не втихомирилася буря. Тоді вернув додому до мого батька й спокійно докоротав у нього життя. Про Довбуша він ніколи не згадував, про гроші й скарби також ні. Аж перед самою смертю відкрив синові всю тайну й зобов'язав його врочистою присягою ось до чого…

В ту саму мить тяжкі стогнання й приглушений зойк перервав мову Петрія. Андрій

  1. Загорілий — одчайдушний.