Але тепер поклав собі дійти на кожний випадок тої таємниці й пізнати ближче свого спасителя.
Такі думки снувалися в голові Андрія.
Ударила четверта година.
— Незабаром вони прийдуть, — сказав сам до себе тихо. — Незабаром попрощають мене товариші шкільних літ… може й на все!
І по його лиці розлилася на хвилину глибока меланхолія.
Втім брязнула клямка, отворилися широко двері і з криком увійшло кільканадцять хлопців у світличку.
— Ов, у тебе, бачу, зовсім уже пустка, Андрію, — сказав зі сміхом Олекса, входячи в хату.
— Як бачиш. Мої речі ще вчора поїхали в гори, а я нині забираюся, ось батька що лиш не видно.
Тим часом інші учені поскладали капелюхи на столик і заходили по хаті. Пустка загомоніла життям останній ще раз.
— Побачимося коли ще всі разом, як тепер? — закинув Олекса.
— Товариші! — сказав, виступаючи на середину, високого росту брюнет, Іван Баранович, — послухайте, що я вам скажу. От ми сьогодні востаннє бачимося по кількох літах, прожитих разом, серед праці. Чи не добре би було, щоб ми тепер змовилися — пізніше, от так за десять, дванадцять літ десь зібратися всі на означенім місці, скільки нас тут і хто буде ще живий? Хто чим буде: урядником, чи попом, жонатим, чи ні, хай кожний ставиться!
— Добре, добре! — загомоніли всі, — пристаємо! То буде найліпша пам'ятка нашого приятелювання.
