Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/245

Цю сторінку схвалено

А Андрійко після страшної пригоди в ліску спав твердим сном. Нараз збудила його духота, дим і жар, що змагався щохвилі. Бідна дитина зразу не могла зрозуміти, що це таке. Але побачивши на дворі страшний блиск і почувши крик і писк народу, зачала й собі кричати й плакати. Тим часом дим запирав дух бідному хлопчині, гарячість відібрала йому сили, він упав на постіль без руху. Ще раз розплющив очі й нараз перед собою побачив того самого таємного чоловіка, якого бачив сьогодні вже два рази. Його велична постать дивно рисувалася на червонім тлі пожару, що зачав уже бухати через вікна. Дивний чоловік прискочив до хлопчини і взяв його на руки…

Андрійко в тій самій хвилі стратив притомність, заплющив очі, а голова звисла на діл, як мертвому.

А в огороді лежала напівмертва Петріїха. Ніхто не йшов їм на рятунок, аж дощ, що пустився коло півночі, прикликав її до життя. Місяць проглядав де-не-де з-поміж хмар, і при тім світлі бідна мати побачила, що при ній, без руху і блідий, як вечером у ліску, лежав її Андрійко.

І від того часу кожної ночі ві сні ставав перед Андрієм незнаний, таємний його спаситель. Не раз бачив його на яві при заході сонця на верху Чорної Гори на червонім тлі сонячного зарева, і Андрій ніяк не міг собі вияснити, коли бачив його ві сні, а коли наяві. Дармо напружував свого духа, щоб дійти, що може його в'язати з тим таємним чоловіком, бо чув сам, що його доля звя'зана з ним, чув, як йому здавалося, на собі якісь сильні, невидні вузли. І відтоді зарисувалася тінь меланхолії на його душі.