чина була ось яка. Він був зв'язаний присягою стерегти Довбушевих грошей і берегти їх у цілості. Присяга вимагала від нього поліційного слідства на випадок утрати. Але присяга обов'язувала його старатися всякими способами прийти до згоди та єдности з Довбущуками, бо аж тоді мала наступити пора їхньої спільної роботи для добра народу. Він думав, що лагідністю, уступками позискає Довбущуків. Хотів їх щадити, але й відзискати свою страту. Та бачив сам, що така поведінка не доведе ні до чого. Тому волів відректися грошей, ніж явно викрити імена злодіїв.
Однако ж припадок допоміг йому відзискати страту й дав йому навіть нагоду показати своїм ворогам доброту свого серця, хоч це добре серце не довело до згоди з Довбущуками. Як це сталося, побачимо далі, а тепер перенесімося на Зелену вулицю, де мешкав Андрій. Та самітня й тиха вуличка, що вся, як бачилося, потопала серед зелених вишневих та грушевих садів, була найвідповідніша для учеників. І дійсно, найбільше їх на ній роїлося й наповняло кожний закуток своїм криком, пустотами, вченими фразами та розмовами.
Андрій Петріїв був парубок коло двадцяти літ, з милими та цікавими рисами лиця, котрі трудно було назвати гарними. Його русяве волосся спадало густими кучерями на плечі. Високе чоло все вилискувалося, а в його чорних, блискучих очах відбивався внутрішній спокій душі. Як ближче придивитися, то на дні тих
