чоловіка перед новими небезпеками. Його уява розкривала перед його душею широкі картини будучини. Він бачив, як за Довбушеві скарби здіймаються по цілім краю народні школи й освітні інституції, в них удержуються й виховуються тисячі бідних сільських дітей, підноситься рільництво, родиться промисел, здіймає чоло робуча кляса, виробляється своя інтеліґенція, а всі ті благодатні плоди ростуть, дозрівають під проводом його щасливих наступників, — Петріїв. Никне, немов чорна хмара, незгода між Петріями й Довбущуками, а за тим прикладом подають собі руки в згоді й інші роди, що сварилися досі за останки маєтків їх батьків, замість спільною працею збільшувати і вдержувати той маєток. І його душа, полонена блиском тих чарівних картин, не могла від них відірватися. А його уява під впливом нескінченно просторих ланів, котрі бачив своїми очима, розширяла щораз дальше його душевний світ, показувала йому цілу велику, нерозкавалковану Україну, квітучу й веселу, щасливу, славну і могутню!
— Боже, — зідхнув із глибини серця, — коли все те станеться?
— Доброго полудня! — поздоровив його жид[1], що дігнав його по дорозі.
— Доброго здоров'я!
Самітні, широкі поля мимоволі притискали душу самотою й німою мовчанкою й спонукували до розмови, до знайомости, хоч би з цілком незнайомим, здибаним по дорозі. Подо-
- ↑ Слово „жид“, „жидівський“ у творах Франка, як і скрізь у Галичині, вживається не в образливому значінні.
