і клямка запала. Панна Юлія лишається з нами на обід і по всьому.
— Ха-ха-ха! Алеж вона не панна! Бачиш, і висмикнулася тобі з-під твого слова.
— Не панна? А що ж вона таке?
— Чудесно б ти їй прислужився, якби вона для твоєї вподоби мала лишитися старою панною.
— Не люблю старих паннів. Значить, вона замужня. Тим ліпше! Задержимо її тут, поки нам її муж екзекуції не надішле.
— Алеж ти знов зловився на полову, старий воробію! Пані Юлія вдова.
Лице капітана виявило велике, комічне розчарування.
— Вдова? Ненавиджу вдів! Вдови, сови — це птахи, що ворожать лихо. Чи хоче вдова йти додому? — запитав, обертаючися до Юлії.
— Думаю, що пан капітан… — почала Юлія, все ще вагаючися, чи має пришпилити капелюх до голови, чи покласти його на столі.
— Алеж з паном Богом, з паном Богом! — перервав їй капітан, а потім, зірвавшися з софи, чемно поміг їй надіти плащ, взути калоші, віднайшов її парасольку і, стискаючи в своїх могутніх долонях її дрібну ручку, мовив поважно:
— Даруйте, пані, оце жартливе привітання. Дуже жалую, що пані не були ласкаві лишитися, але таки бачу, що ваша правда. Сьогодні я справді був би неможливим у чужім товаристві. Чи ви, пані, не гніваєтеся на мене?
— Алеж, пане капітане… — протестувала пані Юлія.
— І відвідаєте нас, пані?
— З найбільшою охотою.
— Але незабаром! Завтра!
— Коли мені тільки час дозволить.