Петрієві нерозважно вирвалося те слово. Чув, що змилив, та годі було направити. Чекав лише, який вплив матимуть ті слова на противника. А в серці Довбущука, як видко було по його очах і лиці, йшла страшна боротьба, в нім сильно кипіла кров. Але цей раз іще здержав себе. Зате дав волю словам.
— Прокляте, зрадницьке плем'я! Що вимовили твої собачі вуста? Дивися ти, пропаща душе, поглянь кругом на ті гори, поглянь на край той, що й тобі, собако, таким чудовим видався, на ту безмірну рівнину, дивися і кажи: хто був недавно князем і владикою тих гір, орлом того повітря, оленем тих борів, паном тих ланів аж ген по Дністрові води? Довбуш! Перед ким тремтіли смілі й сильні, корилися горді? Перед Довбушем! На кого надіялися слабі, бідні й пригноблені? На Довбуша! Хто був окрасою наших гір, начальником наших легінів?[1] Довбуш! Той самий Довбуш, рука якого замолоду садила ті буки, видобула з каменя оцю воду, той самий Довбуш, рука котрого позагарбувала від панів і вельмож безмірні скарби, наділяючи здобутим бідних братів, той самий Довбуш, якого підступно вбив і ограбував зі всіх його скарбів проклятої пам'яти поганець… твій дід! Скажи, собачий накорінку, де скарби Довбушеві? Скажи, де ті купи золота, срібла й дорогого каміння, про котрі нарід, про котрі няньки розповідають дітям, про котрі леґіні співають пісні, про котрі гомонять сумно оці гори, де Довбуш гуляв?
- ↑ Легінь — хлопець.
