звичайно прикусував зубами, — чоло широке, як дошка, а на обох його кінцях кости, що виставали якось дивно, творили понад його очима дві поздовжні, поперечні могилки, мов би насади двох рогів на голові вола, — все те надавало йому вид тарана, яким у давнину розбивали мури. Голова велика, вся майже, крім рота, очей і чола, поросла чорним, коротким і, як щетина твердим волосом, схилялася звичайно в долину. Малі, чорні очі мали живість ящірки і все з дивним виразом зверталися на одну точку. Якимось упертим, твердим і апатичним видавався той чоловік, так, що, побачивши його перший раз, годі було не затремтіти на цілому тілі. А ще в широкій, як лопата, руці видніла булава, за ременем яснів топір і широкий ніж.
— Слава Ісусу Христу! — поздоровив його Петрій.
— Слава навіки, — відповів він і, вийшовши зовсім з-між буків, станув як мур перед Петрієм, опершися на булаву і вліпивши свої маленькі очі в його лице. — А куди Бог веде, Петрію?
— До міста, сусідо. Маю там дві пильні справи.
Лице „сусіди“ скривилося легким, іронічним сміхом. Прикусивши долішню губу, процідив крізь зуби:
— А відки ж мені та честь бути вашим сусідою, Петрію? Де мені до того?
— Ну, хіба ви самі від мене відхрещуєтеся? Я вами, Довбущуку, певно не гордував ніколи.
— Ну, так, так, правда, признати треба, — душив насилу Довбущук. Та коли Петрій назвав його ім'я, затрясся цілий, мов би під ним земля захиталася, а його очі запалали
