Дівчата підійшли ближче до Анелі. Капітан підняв на них очі з виразом розпучливого благання.
— Скажіть тепер, чи це та сама пані, що вас вербувала до служби?
— Ні! — відповіли дівчата в один голос.
Гірш аж підскочив, аж почервонів зі злости.
— Це неправда! — скрикнув. — Це не може бути!
— Пане Гірш! — строго упімнув його комісар. — Маєте мовчати! Прошу мені ще раз рішуче сказати, — мовив далі, обертаючися до дівчат, — чи оця пані вербувала вас до служби, чи не ця?
— Ні, не ця! — рішуче відповіли дівчата.
Комісар поклонився капітанові.
— Пане капітане, мій обов'язок сповнений. Супроти рішучого зізнання цих дівчат усяке підозріння супроти вашої жінки упадає. Ніяких паперів ані зізнань, котрі би прямо обтяжували її, ми не маємо, а за оці наші відвідини вся одвічальність паде на Гірша. Я не чую себе управненим робити в вашім домі ревізію. В те, що сталося в вашім домі в хвилі нашого приходу, ми також не маємо права ближче входити. Моє поважання!
Капітан стиснув подану йому руку і вклонився на відхіднім панночкам. Якими ж благородними, майже святими, видались йому в тій хвилі ті упавші, його жінкою так страшно покривджені дівчата, що в тій тяжкій для нього хвилині знайшли в своїх серцях настільки людськости і самовідречення і прощення, щоб одноголосно, рішуче висказати це однісіньке, а в своїх наслідках таке важне слівце „ні“. Це одне слівце погодило його з людською природою, з життям, додало йому нового духу, нової надії. А коли ті нещасні, покривджені
