ротьби. Чуття облегшення, що в першій хвилині блисло в його душі, зараз же затьмилося якимсь несказано гірким докором і почуттям встиду. „Вона відважилася на це! Відважилась, на що я не відважився!“. Ті слова блиснули в нього в голові. Та на диво, жалю в його душі не було, а тільки якесь тупе почуття болю і безмірної втоми. Насилу перемагаючи те почуття, він мов сам не свій обернувся до остовпілого комісара і промовив рівним, тихим голосом:
— Пане комісаре, це моя жінка!
Комісар стояв, мов у воду опущений.
— Пане капітане, — мовив по хвилі, — безмірно мені прикро, що наш прихід стався причиною цієї страшної катастрофи, але це не моя вина. Очевидна річ, що супроти такого факту наше урядовання скінчене.
— Перепрошаю пана комісара, — скрикнув Гірш, висуваючися наперед. — Адже ж маємо тут цих панночок. Сконстантовання головного факту, о котрий нам ходить, ще й тепер може бути доконане.
Капітан зирнув на Гірша поглядом, повним дикої ненависти. Був би розшарпав цю погану ящірку, що навіть в тій хвилі, супроти маєстату[1] смерти не зуміла бути нічим більше, як тільки поліцайником.
— Ну, так, це правда, — мовив комісар трохи нерадо і ображений Гіршовою увагою, хоча мусив признати її справедливою. — Дівчата, — обізвався до панночок, що в німім переляку придивлялися тій сцені, — підійдіть ближче і придивіться тій пані!
- ↑ Величности.