— О, так, так! Маю виразнісінький. Прошу переконатися! — мовив сквапливо комісар, показуючи капітанові поручення з підписом директора поліції.
— В такім разі прошу! — мовив капітан, відчиняючи двері до сальону.
В тій хвилі в покою сумежнім із сальоном, роздався легенький стук, немов би чимсь гострим ударено о дубовий стіл. Мимовільний окрик вирвався з капітанових грудей. Він знав цей стук і ціле значення його недавньої розмови з Анелею стануло перед ним ясне в своїй страшній донеслости. Не звертаючи більше уваги на своїх ненависних гостей, він напруго кинувся до того покою. Комісар і всі новоприбувші побігли за ним.
Нічого так дуже страшного не побачили. На софі в куті покою сиділа супокійно пані Анеля. Та не встала, коли до покою ввійшли гості. Її голова, злегка похилена на бік, спочивала на подущці софи, оббитої рипсовою матерією коліру бордо. Можна б подумати, що дрімала, як-би не широко відкриті, скляної подоби очі і напівотворені уста, на котрих, бачилось, тільки що завмер окрик тривоги або розпуки.
Капітан кинувся до неї. Підняв її голову і тільки тепер побачив, що в правім виску знаходився невеличкий отвір, з котрого плила кров, помішана з білявою, густою матерією. Револьвер лежав на софі прикритий фалдою її сукні. Не було ані найменшого сумніву, що Анеля аж до останньої хвилини заховала повну ясність ума і певність руки. Постріл був влучний і в одній секунді зробив кінець її стражданням і покусам. Капітан довго вдивлювався в те лице, спокійне тепер, та пооране нестертими слідами перебутої від учора внутрішньої бо-
