Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/195

Цю сторінку схвалено

— Що хочеш робити?

— Що це тебе обходить? Іди до дітей!

— А може мене це також обходить? — відвила Анєля лагідним, несмілим голосом.

— Не має що тебе обходити! — понуро відмовив капітан, розкроюючи цинову оболонку пачки і виймаючи патрони.

— Адже я твоя жінка! — ще несміліше мовила Анеля, — значить, маю право знати…

— Не маєш права, нікчемнице! — верескнув нараз капітан, кидаючися до неї з кулаками. — Не маєш ніякого права, ти відьмо, що підкопала і знищила моє життя, мою честь, будучину моїх дітей! Іди геть відци! Іди геть і не спокушай мене!

Плюнув і відвернувся від неї. Тремтів увесь. Наглий вибух болю і розпуки розвіяв увесь його удаваний спокій, розсадив ту льодову шкаралущу, якою хотів обціпити своє серце, щоб не затримтіло перед сповненням останнього, рішучого вчинку. Впав на крісло відвернений від неї плечима і закрив лице руками. Сльози бризнули з його очей. Важке ридання затрясло цілим його тілом.

Анеля тим часом тихо, як мара, встала з крісла, взяла револьвер і патрони і на пальцях вийшла до сусідньої кімнати. Капітан усе ще сидів у тій самій поставі, коли почув наближення дрібних кроків, коли м'які, ніжні дитячі рученята з обох боків ухопили його руки, а прекрасні, невинні дитинячі личка, перехиляючися, силкувалися зазирнути йому в очі. Капітан зірвався з крісла і з виразом найвищої ненависти обернувся до Анелі, що стояла на своїм давнім місці.

— Жінко! Сатано! Будь сто разів проклята за те, що в останніх хвилях життя ти не оща-