— Не маю нічого.
— Пригадай собі добре! — мовив капітан, не підносячи голосу, — а як маєш щонебудь таке, то спали. В кожній хвилі можемо тут мати поліційну ревізію.
— Не маю ніяких таких паперів, — відповіла Анеля так само рівнодушно, немов би давно була приготована на таку пригоду.
Бачучи, що він починає шукати чогось у своїй валізі і не думає тягти дальше розмови, вона сіла на кріслі обернена до нього лицем і пильно слідила за кожним його рухом.
Пошукавши кілька хвилин у валізі, капітан видобув із неї невеличкий, гарний, в слонову кість оправлений револьвер, почесний дарунок від товаришів, дарований йому на від'їзднім із Боснії. На ручці виднівся виритий напис: „Zum Andenken“[1]. Дуло було майстерно цизиловане[2], покрите багатим орнаментом в стилю босняцьких людових[3] виробів. Капітан поклав цю гарну забавку на помості, а потім, пошукавши ще хвилю в бокових торбинках валізи, видобув із неї пачечку патронів, дібраних до цього револьвера. Знайшовши те, чого йому було треба, капітан, не кваплячися, поскладав знов у валізі все в давнім порядку, замкнув її, позапинав ременями і виніс до передпокою. Вернувши назад, узяв револьвер і патрони, поклав на столі, а потім обертаючися до Анелі, з виразом холодної рівнодушности, а навіть ненависти промовив:
— А тепер прошу тебе, вийди відціля!
Анеля, що тільки тепер зрозуміла його постанову, не рушаючися з місця, запитала:
