— Покинь ти ті свої чуття! — майже гнівно перебила їй Анеля. — Чому він виїхав з Констянтинополя?
— Оце ж то власне питання!
— Пощо їде Орієнт-експресом? Видкося, що дуже йому пильно.
— Оце ж то власне мене й тривожить!
— Пощо їде на Будапешт? Чого йому там треба?
— Загадка цілковита.
— Чому не телеграфує виразно, що сталося?
— Видко, що не чується безпечним.
— Так що ж там могло статися?
— Оце саме головне.
— Ні, не це головне. Коли сталося щонебудь неприємне, то важно також знати, де саме сталося: чи в Констянтинополі, чи може… А!
В тій хвилі сталося щось зовсім незвичайне, несподіване, щось таке, що з елементарною силою ввірвалося до цього тихого сальоника, з лускотом відчинивши його двері, впало до середини серед бовдурів холодного повітря, сильно піддуло вогонь в коминку, аж палаючі поліна затріщали й горючі вугілля повискакували геть насеред покою, мов метеори, сполошило обох дам, попхнуло Анелю на середину і вхопило її в якийсь скажений вир, в котрім нічого не було видно з-поза сивої морозової хмари, тільки чути було вогнисті поцілунки, оклики: „Антось!“, „Анеля!“ і вкінці довге, сердечне хлипання, перериване спазматичним реготом.
