і я експонувалася й наражувалася, — ох, та ще й як! Аджеж увесь плян був мій. Добір спільників і аґентів — мій. Нав'язання зносин — моє. Я була душею цілого підприємства, не правда? А коли я раз-у-раз тривожилась, раз-у-раз остерігала, коли я не раз навіть видумувала небезпеченства там, де їх не було, то аджеж і це не вийшло нам на шкоду.
— Противно, Юлечко, противно! — живо мовила Анеля, знов її цілуючи. — Ну, але скажи ж, мій сторожений журавлику, які це там чорні точки ти добачаєш на виднокрузі?
Замість відповіді Юльця вийняла з кишені помняту телеграму й подала її Анелі.
— Телеграма! — скрикнула Анеля, трохи зачудована, й поспішно розвинула помняту картку. — З Филипополя! Від Штернберга! А він у Филипополі що робить?
І потім звільна, майже напошепки, прочитала оцих кілька слів, що містилися в телеграмі:
„Komme mit Orient-Expresszug. Schicke weiteres Telegramm aus Budapest. David“[1].
Анеля поблідла. Сиділа недвижна й пальці її, в котрих держала телеграму, затремтіли судорожно й телеграма випала з її руки на коліна. Погляд її напружився, зіньки очей розширилися. Гляділа перед себе, не бачучи нічого, гляділа в нутро своєї душі, шукаючи чогось, що помогло б їй розв'язати загадку, заключену в тій скупій на слова та очевидно грізній телеграмі. Вкінці, не находячи нічого, звільна обернулася до Юльці.
— Що ж це значить? — запитала.
— Хіба ж я знаю? Чую тільки…
- ↑ „Приїду східнім скорим поїздом. Пришлю дальшу телеграму з Будапешту. Давид“.
