упімнувся, ускаржився, ну, то в такім разі ми могли б узятися слідити цю справу. Але так, знають пан капітан, wo kein Kläger, da ist auch kein Richter[1]. Газети собі пишуть а ми мовчимо. Потім і газети перестали писати знайшли собі щось нового до писання, а ми нічого.
В сінях кам'яниці було холодно, провівало. Ревізор Гірш, очевидно почуваючи собі за велику честь, що капітан так зацікавився цією справою і слухає його так уважно, попустив поводи своїй балакливості і, раз-у-раз жестикулюючи, підморгуючи, перериваючи та перехапуючи, малював широко цілий хід і стан цієї дивовижної історії. Дівчата тим часом стояли на тротуарі перед брамою і почали вже нетерпеливитися, не знаючи, що мають чинити, і очікуючи очевидно, що їм скаже ревізор.
— Знаєте що, пане Гірш, — перебив капітан базконечний потік його балакання, — дуже мене зацікавила оця історія. Пригадую собі, що перед кількома роками тут справді жила одна вдова по військовім, не тямлю вже, чи то був капітан чи полковник. Може я допоможу вам відшукати її.
— А, я би за це пану капітанові був дуже, дуже вдячний! — мовив ревізор. — Бо знають пан капітан, чому? Це не проста справа. Це навіть дуже делікатна справа, не те, що проста крадіж або навіть убивство. А як ще та пані капітанова має яких знайомих військових, або як трапиш не на ту, що треба, то… знають пан капітан, такий бідний ревізор від поліції, то дрібна комаха. Роздавити її не трудно, коли хто має плечі.
- ↑ Де нема позивника, там нема й судді.
