нями закривати прострілені груди. Цікавий я, чи й до мене були би так сквапно прискочили на рятунок, чи може дали б мені були здохнути як собаці? А Редліх стрілив мені понад головою. За це дістав від мене кульку в груди.
Тільки тепер капітан почув і у своїх грудях якісь безмірно болючі уколи.
— За це? — мало що не зойкнув, силкуючися побороти те нове, страшне почуття. — Невже за це? Ні, ні, ні! За те, що вчора мовив! За нечесну, нечувану клевету, котрої не хотів відкликати. А чому не хотів? Чи з вродженої злоби? Чи може не міг? Не міг? Чому ж би не міг? А ну, тому, що те, що мовив, була чистісінька правда? Боже!
Це останнє слово капітан скрикнув на голос і захитався на ногах. Туй-туй[1] мав зомліти і був би впав, коли би майже несвідомо не був ухопився обома руками за стовп лихтарні. Стовп був мокрий від талого снігу, холодний і ковзкий. Його дотик по хвилі довів капітана до повної притомности, та почуття болю і тривоги в його душі не затихло, а противно, змагалося з кожною хвилею.
Та страшенна, вонюча безодня, що вчорашньої ночі по розмові з Редліхом відчинилось було перед його ногами і в тій самотній боротьбі перед брамою помешкання мало що не довела його до якоїсь кривавої розв'язки, та безодня, котру він потім засипав і зарівняв величезним зусиллям своєї волі і своєї любови, засипав і затоптав, бачилось, назавсігди, тепер знов роззявила перед ним свою пащеку. Була мов прочвара голодна жертви. Редліхова кров не наситила, не замкнула її, а противно,
- ↑ Мало-мало, ледве.
