сам собі, що цей факт не зробив на нього більшого вражіння, що викликав у його душі якесь зачудовання, хвилеве ошоломлення, але не справив йому ніякого болю, ніяких моральних мук. Чув добре, що це вбивство зовсім відмінне від тих убивств, що практикувалися там, у Боснії, серед гір і скель. Там була війна, взаємне мордування, там убивати було обов'язком і зовсім не доторкалося моральної істоти, не порушувало питання особистої відповідальности. Там треба було вбивати і з супокійним сумлінням командувалося: Feuer[1]! З супокійним сумлінням завдалося кілька питань нещасливому зловленому зі зброєю в руці, а потім видавалося засуд: розстріляти на місці! І наказ зараз бував сповнений — і нічого. Але тут! Тут ціна людської особи зовсім інша, питання особистої відповідальности встає перед сумлінням в цілій своїй грізній величі. А проте він чується супокійним, як чоловік, що сповнив те, чого не міг не сповнити.
— Бо справді, чи ж міг я поступити інакше? Аджеж я немав іншого вибору. Або без протесту лишитися збезчещеним, без протесту дати паплюжити своє ім'я, свою честь, жінчину добру славу, або обмити її в людській крові. Страшна альтернатива, та на жаль неминуча.
Два червоні потічки крови, що з пробитих Редліхових грудей цюрком спливали на брудний, заболочений поміст і розпливалися на нім в кружок не більший від денця склянки, живо станули йому перед очима. Так і ввижалося йому, що стоїть тут же над ними, приклякає на коліна, нахиляється лицем до помосту і вдивляється в них, бере їх під лупу, аналізує,
- ↑ Вогню!
