дрібне, доцвітаюче личко з блискучими очима, що раз-у-раз бігали неспокійно. Коли говорила, кінчики її уст тремтіли судорожно, а в руках мняла раз-у-раз наперфумовану батистову хусточку. Хто їй ближче приглянувся, той мусив достерегти, що не любила ніколи довший час спочивати очима на однім предметі, що часто якось мимовільно, з привички, озиралася, щоб хто її не підслухував, і так само часто, машинально поправляла складки своєї сукні. Навіть у тих хвилях, коли сміялася, коли слова рвучим потоком плили з її вуст, навіть в тих рідких хвилях видно було якийсь вираз терпіння й тривоги на її лиці, щось таємне й принадливе, мов загадка, та глибоке, мов гірське озеро.
— А як же, а як же! — з усміхом щебетала Анеля, виймаючи з комоди велику срібну тацу з емальованими на ній головками ангеликів. — Щоб то було, якби моя Юлечка не мала раз якогось страховинного прочуття, не переживала смертельної тривоги! Ну, ну, вспокійся, моя любочко, і скажи, яким прочуттям ти знов мучишся?
— Жартуєш, Анельцю, — сумовито відповіла Юльця. — Щаслива ти, що можеш жартувати! Такий уже, видно, твій темперамент. Як я тобі завидую! Ах, а я!.. Ну, але цим разом, люба моя, не в прочуттях діло. Боюся дуже, щоб не було щось геть гіршого!
Легенька хмарка пробігла по лиці Анелі. Зупинилася на середині покою, несучи тацу, щоб поставити її на столі, і пильно зирнула в лице своєї товаришки.
— Хочеш мене занепокоїти! — сказала й додала з усміхом: — Не знаю, чи це тобі вдасться. Знаєш, у мене нині щасливий день: муж по
