Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/144

Цю сторінку схвалено

не бути нічого свідком. Його жінка вешталася по своїй тісній кімнатці, щось там морквасячи. Це була жінка дуже спокійна й певна: не цікава ані крихітки на те, чого не бачила, а чути не могла того, що буде діятися в велик й залі, а хоч би там і з гармат стріляли, бо була глуха, як пень.

Капітан повагом, обережно йшов цієї стежиною під гору, звільна підходив на сходи, що вели до головного входу стрільниці. Силувався уявити собі в душі почуття засудженого, що вступає на ешафот. Він числить ступні, придивляється дошкам ешафоту, звертає увагу на вишибнутий сук, на погано вбитий кілок — дуже спішно діялося теслям! — на лисини суддів, що стоять онде збоку, на лиця, вуси й одяг публіки, що стовпилася довкола кордону, силкується відгадати, чи дуже холодно онтому парубчакові, що голими руками держиться поруччя балькону, і що собі думає та дама, що, стоячи за ним, своїми повними грудьми вигідно положилася на його плечах. Все те бачить, підглядає і сквапливо нотує в своїм розумі той нещасливий, стараючися на силу того тільки не бачити, не завважувати і не нотувати, що стоїть ось тут перед ним — страшенне, грізне і неминуче, що дожидається його самого і за кілька хвилин, за хвилину, за пару мертвих секунд ухопить його в свою пащеку, здавить, схрупає, розмеле його в своїх кривавих зубах. І уявляючи собі положення цього нещасливого, капітан відчував, що й його власне положення в цій хвилі було дуже подібне до нього. Стояв при дверях, що вели до залі. Ще раз озирнувся, бажаючи уловити оком і заховати в душі якнайбільше світла, простору, але мізерний зимовий краєвид і того