саду перед стрільницею. Офіцери, що патрулювали перед брамою, привітали його чемно, але холодно.
— Редліх уже є, — мовив один із них. — Секунданти і лікарі також уже там.
— А ви хто такі? — запитав здивований капітан.
— Нас просили пильнувати тут, щоб ніхто вам не перешкодив, — мовив офіцер.
— Будьте такі добрі і залагоджуйте швидко свою гонорову справу, — додав другий, усміхаючись. — Нам тут холодно і час уже на снідання.
Капітан не відповів на це нічого. Усміх і слова цього офіцера видались йому цинічними.
— Йому пильно на снідання! — думав з якимсь гірким почуттям. — А що між цією хвилею, а його сніданням трісне одне людське серце, пропаде одне життя, буде зруйноване існування одної сім'ї, це для нього байдуже. Це гонорова справа, котру чим швидше, чим основніше, значить, чим з більшим розміром знищення залагодиться, тим ліпше.
Сад перед стрільницею був пустий і мертвий. Обголені з листя каштани і ясені підносили свої сірі гілляки до сірого неба. На грубших конарах і на пнях лежали смуги і шапки свіжого, вогкого снігу. Вся земля покрита була снігом. Тільки від брами до головного будинку, де була заля, видно було стежину, протоптану ногами кількох людей. Сторож, що жив у боковій офіцині[1], одержавши рано відповідну суму грошей і знаючи вже, до чого воно йдеться, тихенько забрався до міста, щоб
- ↑ Службове приміщення.
