перебирати білизну. В тім застукано до дверей, цим разом швидко, з натиском. Анеля підскочила і перелякалася, мов злочинець, зловлений на гарячім учинку. Хотіла промовити „Прошу!“ та не могла видобути голосу з горла. Та не дожидаючи її запросин, двері відчинилися і війшла — ні, вбігла, влетіла тельмом Шимонова. Лице її було перекривлене безмірним переляком, хустка в неладі закинена на плечі, голова відкрита і припорошена снігом. Стара жінка важко віддихала, хапала себе за груди і за горло й робила якісь розпучливі знаки руками й головою, заким могла видобути голос із уст.
— Ради Бога, Шимонова, а вам що таке? — скрикнула Анеля, що, пізнавши Шимонову, швидко вспоко лася і придивлялась їй радше з зачудованням, ніж із переляком.
— Ох-ох! — стогнала Шимонова, безсильно падучи на крісло. — Не можу!.. Ласкава пані… Я бігла… щодуху… через плянти[1]…
— Ха-ха-ха-ха! — голосно зареготалася Анеля. — Так ось чому ви так перелякані! А! Шимонова йшла через плянти! Ха-ха-ха-ха! О, мій Боже! І що ж то Шимонову спонукало до такого страшенно нерозважного кроку? А я думала, що щонайменше половина Львова запалася. Але де ж Юлія? Чому вона сама не прийшла?
Шимонова, що ще не зовсім охолола з переляку, знов розпучливо замахала руками.
— Ох, не можу! — стогнала. — Не можу!.. Ласкава пані!.. Тут мене… душить, ось тут! — додала, вказуючи на горло.
— Випийте оце, — мовила Анеля, подаючи старій добру чарку вина. — Може вам полегшає.
- ↑ Плянти — міський сад.
