жав люльку, затуливши її дискретно, а по його широкім лиці розіллявся добродушний усміх.
— Ну, гарно, гарно, — мовила Анеля, — та все таки пора вам іти спати.
— А мамочка також з нами піде спати?! — питала Цеся, складаючи свердлик і обтріпуючи свою спідничку з трачиння.
— Ні, моя дитино, я ще мушу почекати, аж прийде татко.
— А де-ж татко пішов?
— Десь пішов до пана генерала, — не надумуючися, мовила Анеля.
— А швидко верне?
— Не знаю, моя дитино. Та я мушу зачекати на нього. Може, прийде голодний, та треба буде дати йому їсти.
Розмовою про батька Анеля вивабила дітей із кухні. Пороздягала їх і повкладала спати. Хотіла лишити їх, та Цеся, вже лежачи в ліжку, зупинила її, вхопила її руку й почала цілувати.
— Ні, мамочко, не йди ще! Розповідай нам дещо про татка!
— Що ж я вам буду розповідати про нього?
— Який він добрий. Ти знаєш, нам Гриць розповідав про нього такі гарні, гарні історії!
І Цеся прижмурила оченята, любуючися самою згадкою тих історій.
— Які ж то історії? — запитала Анеля.
— Розповідав нам, як то в однім місті було велике стріляння і рубання, люди людей рубали, мамочко!.. І вогонь був, доми горіли… Страх! А перед одним таким горючим домом стояла купа турків, а наші на них нападали, а вони стріляли до наших, а наші до них, поки їх усіх не повистрілювали. А коли вже турки всі попадали, а дім зверху починає валитися, бачуть наші, що з вікон того дому хтось іще
