Давніше плакала, коли я так допізна лишав її саму. Тепер мусила вже привикнути до цього. О, і багато до дечого іншого привикла! Аджеж те, що говорив про неї Редліх, усе правда, найчистіша правда! Чую це цілою душею, всією істотою! Сказитися можна від цього чуття. Розпука! Розпука! А він мовив, що має докази! Оджеж до того дійшла моя улюблена, моя обожана, мати моїх дітей! Ні, я не стерплю цього! Зараз, в тій хвилині мусимо з нею зробити обрахунок… назавсігди! Аджеж, сяк чи так, нам дальше не можна жити разом!
І знов подався до брами. Та ледве вийшов насеред вулиці, насупроти кам'яничної брами, йому причулися важкі крики і півсонне сапання сторожа, що йде відчиняти браму. І коли в тій хвилі побачив блиск, який ішов із Анелиного вікна, те мляве, лагідне світло, що, проходячи крізь рухливу густу сітку спадаючих снігових платочків, в його очах набирало злегка пурпурового відблиску, немов було відбите від широкої калюжі крови, — то знов скажений переляк обхопив усю його суть і він, не застановляючися далі, не озираючися і брязкаючи шаблею об каміння, погнав геть від цеї брами Пекарською вулицею вгору і скрутив ув одну з бокових вуличок до Личаківської. Поліціян, що стояв на розі тої вулиці, бачучи військового в такім швидкім бізі і догадуючися, що сталося щось таке, що вимагає його інтервенції, зачав бігти до нього. Бачучи його наближення, капітан щодуху загнув у бокову, темну вуличку Францішканську і зачав бігти горі нею.
— Пане! Пане! Зачекайте! — кликав за ним поліціян, поковзнувшися і чуючи, що не дого-
