в темряві Єзуїтського саду. Дерева в саду стояли голі, їх гілляки розпливалися в темряві, тільки грубші пні і конарі[1] бовваніли, як чорні стовпи на темному тлі. Сніг ішов густий і затемнював світло ліхтарень, що слабо миготіли на рогах вулиць. Туркіт фіякрів долітав сюди тільки здалека, мов глухе, непереривне клекотання. Капітан ішов не зупиняючись, судорожно стискаючи в долоні холодну рукоять шаблі. Боявся станути, зупинитися на хвилину, немов там за ним гналася якась марюка, що, аби тільки він зупинився, зараз його догонить і розшарпає.
Вкінці стрепенувся, станув, переводячи дух, і почав збирати розсіяні, розбиті влади своєї душі.
— Що це зо мною було? Що сталося? — питав сам себе, силкуючися вияснити собі ту наглу і таку дивну катастрофу. — Аджеж учора я вернув з Боснії. Адже вчора, ще вчора, я був щасливий, такий щасливий, як ніколи в життю. Навіть Пана Бога я запитував, за що дає мені стільки щастя. Дурень, дурень! Я й не почував, не догадувався, що все моє щастя було луда, фата-моргана, миляний пухир! І ось пухир приснув. Що ж дальше?
Капітан був тепло одягнений, надто загартований на студінь. Та проте почув, що в тій хвилі безмірний мороз прошиває всю його істоту, втискається аж до серця, до мізку і причинює йому страшенний біль. І знов, не знаючи сам, що з собою робити, мов травлений звір, він пустився йти прискореним кроком, поперед соймовий палац, на вулицю Міцкевича і горі нею, до церкви св. Юра. Аж на
- ↑ Конарі — галуззя.
