Було вже пізно вночі, коли його розбурхана душа успокоїлася настільки, що міг трохи холодніше розміркувати, що треба робити. Тоді забажав ще раз розмовитися з Редліхом. Той прийшов блідий, але спокійний і повний резигнації.
— Ти сказав мені, що маєш докази, котрі промовляють проти моєї жінки? — мовив капітан. — Які це докази? Покажи їх.
— Це такі докази, котрих показати тобі не можу, та проте вони безсумнівні. Це оповідання нещасливого барона Рейхлінгена.
— Барона! — скрикнув капітан, уражений в саме серце.
— Так, барона, котрого обидві ті жінки втягнули в свої сіті і зруйнували. Твоя жінка грала в тій історії навіть головну ролю. Якого роду була та роля…
— Мовчи! Мовчи! — скрикнув капітан і, зірвавши з руки рукавицю, кинув її Редліхові в лице. Цей спокійно і без ніякого видимого зворушення прийняв виклик.
Не минуло півгодини, а справа була уложена. Обопільні секунданти за згодою обох сторін уложили умову гонорового залагодження цеї пригоди. Завтра о сьомій зрана мав відбутися поєдинок на пістолети. Дистанція п'ятнадцять кроків, триразова виміна куль, а в разі якби борці вийшли без ушкодження, по півгодинній перерві повторення поєдинку. Коло одинадцятої години капітан вийшов із військового касина.
— А де живе ота… жінка? — запитав на відході.
Йому подали адресу Юлії, після чого він салютуючи і, не подавши нікому руки, вийшов геть.
