про це. А ця огидна жінка шкільна товаришка моєї жінки. Значить, коли це була та тінь, що падала на нас, задля котрої товариші хотіли виключити мене зі свого товариства, то що ж легше, як змити ту пляму, відсунути ту тінь? Чи ж міг ти, чи міг хтонебудь із вас припускати, що, дізнавшися про все, я стерплю бодай на хвилину не тільки присутність цеї прочвари в жіночій постаті в своїм домі, стерплю бодай, щоб її ім'я згадувано в моїм домі? І задля такої тіни прогріху причинювати мені таку прикрість замісто розповісти мені відразу ясно й одверто, про що тут ходить! Ні, старий приятелю, це було не по-приятельськи! Так приятелі не роблять! Ну, але досить того! Подай мені руку! Все те уложиться, все направиться.
Редліх слухав тих слів, що невдержаним потоком рвалися з капітанових уст. Серце краялось у нього, коли бачив радість і надії приятеля і почував, що в найближчій хвилині мусить нанести їм смертельний удар, мусить цю гарну, благородну душу, повну добра й віри в людей, зіпхнути з її ясної високости і скинути в чорну безодню зневіри й розпуки. Та дарма, іншого виходу не було.
— То-то й горе, старий друже! — мовив понуро Редліх, не приймаючи поданої йому капітанової руки, — ніщо не уложиться, а те, що попсовано, вже не дасться направити. Те, що я досі розповів тобі, це тільки половина справи і то на жаль менша половина.
— Що? Значить, є ще щось? — скрикнув капітан.
— Є, і то щось таке, про що я волів би ніколи не говорити. Та що ж, коли діло дійшло до того, що не можу мовчати, то знай, що твоя жінка…
