більше болючий? Та з другого боку чи ж товариші не будуть мати права вважати його трусом?
Кілька хвиль стояла в залі гробова мовчанка. Оба приятелі стояли насупроти себе, як засуджені на смерть, бліді, безсильні промовити, безсильні глянути один одному в очі. Вкінці Редліх перший наблизився до капітана й подав йому руку, котру той стиснув. Обох руки були холодні, як лід.
— Що маєш мені сказати? — глухим голосом запитав капітан.
— Сядьмо! — майже шепотом вимовив Редліх.
Сіли. Редліх знов хвилю мовчав, шукаючи слова, звороту, яким би міг розпочати цю фатальну розмову.
— Гніваєшся на мене, — промовив вкінці, не підводячи очей на приятеля. — Чуєшся ображеним, правда? Маєш рацію. Я образив тебе нині в полудне. А що найфатальніше, що не можу тебе перепросити, бо я поступив так з конечности, інакше не міг поступити.
Капітан кинувся, немов укушений гадюкою, і, майже шепчучи зі зворушення, запитав:
— А то чому?
— Виясню тобі, все витолкую, — мовив Редліх, — хоча Бог мені свідок, я віддав би половину життя, щоб тільки не потребував тобі нічого вияснювати, щоб усе те, що тепер мушу тобі сказати, була неправда, видумка або луда.
— Не покликуй Бога на свідка, але говори, що маєш говорити! — з холодною резигнацією промовив капітан.
— Нехай і так, скажу тобі коротко, — зідхаючи, мовив Редліх. — Ота жінка, котру я застав у вашім товаристві, належить до таких
