ків уличних розмов, майже сам не знаючи, як і коли, капітан опинився на вулиці Фредра перед будинком офіцерського касина. Тільки тепер пригадав собі, що, виходячи з дому, в глибині душі мав властиво постанову, щоб тут здибатися з Редліхом і зажадати від нього вияснення що до того бешкету, який зробив йому сьогодні в його власнім домі.
Була ледви шоста година. В касині не було ще майже нікого, тільки в більярдовій залі два молоді резервові офіцери грали в більярд, голосно викрикуючи числа зроблених карамболів. Коли війшов капітан, вони салютували по військовому і зараз розпочали знов свою гру, хоч уже без голосних викриків. Якоюсь пусткою дихнуло на капітана від тих обширних, порожніх заль з шабльоново поуставлюваними кріслами, з газетами, повкладаними на столах, мов трупи в великій трупарні, з лякованими суфітами[1], окопченими тютюновим димом. Тільки перед самим входом капітана касиновий слуга засвітив там дві-три газові лямпи, так що кути тої обширної залі потопали в півсумерці. Роздягшися з плаща й шаблі, капітан сів при столі і почав читати часописи, хапаючи поперед усього львівські, котрих майже зовсім не видав оце вже п'ять літ. Хоча в них не було нічого цікавого ані особливого, то проте він прочитував їх від дошки до дошки, не минаючи й анонсів. Відсвіжував собі в тямці фізіономію міста, його жильців, їх інтереси й уподобання, порівнював теперішнє з недавно минулим. Кожна назва, яку зустрічав у часописях, приводила йому на тямку щось знайоме: приятеля, шкільного товариша, вчителя, лікаря, фірму шевця, що
- ↑ Суфіт — стеля.
