Оця пригода, зрештою зовсім не жадна рідкість на львівськім ґрунті, попхнула капітанові думки в інший бік, ніж досі. Почуття сповненого обов'язку супроти ближнього додало йому сили й відваги. Хоч уже добре смеркалося, у нього на душі робилося якось ясніше. Почав навіть сам собі робити закиди за те, що перед хвилею так чорно глядів на свої сімейні відносини, що підозрівав загадки і тайни там, де їх правдоподібно зовсім нема.
— Все воно якось буде, небоже Антосю! — мовив сам до себе. — Все якось уложиться і може навіть ліпше, ніж би ти сам хотів. Тільки, спокійно, без лишнього гармидеру! Nur nicht überstürzen![1], як мовив той німець-ганчар, коли йому віз з горшками перевернувся до рову. Щоб тільки ти сам не зробив нічого такого, чого б потім мусів жалувати, а з рештою здайся на Божу волю!
Так філософуючи і моралізуючи, капітан завернув з Пекарської і пішов до міста. Не знав властиво, куди має йти і пощо, але йти додому не почував ані охоти, ані потреби. Прийшовши на Бернардинський пляц, звернув на вулицю Галицьку, відци вийшов на Ринок, відци на Трибунальську і поперед головний одвах[2] вийшов на вулицю Кароля Людвіка. Йшов цими вулицями, де горіло найбільше світла і снувало найбільше прохожих. Вулицею Кароля Людвіка звернув на пляц Маріяцький, відци на Академічну і так по цілогодиннім проході, огляданню вистав склепових, пильнім відчитуванню титулів книжок, виставлених в антикварнях та книгарнях, підслуханню всіляких незначучих відрив-
