році почали також появлятися її переклади на інші мови, особливо у Франції, коли французький посол у Мадріді, прочитавши її по-еспанськи, написав про неї до Парижу з незвичайними похвалами. Відомість, яку подають деякі біографи, буцім то повість зразу не йшла і Сервантес, бажаючи зацікавити нею публіку, випустив безіменну брошуру, вимірену ніби проти неї, п. з. „El buscapio” (бомба), в якій підпустив увагу, що це сатира, вимірена на високопоставлені особи, за новішими дослідами виявилася пізнішою вигадкою. Розуміється, що власне задля великої популярности книжки не обійшлося без докорів, а навіть без доносів на автора, якого матеріяльне положення до смерти не переставало бути незавидним. Від р. 1603 він жив у Вальядоліді, не друкував нічого цілих 8 літ по появі першої частини „Дон Кіхота”, і тільки в р. 1614, коли якийсь недотепний писака видав безіменно її другу частину, Сервантес написав свою другу частину „Дон Кіхота” і видав її 1615 р. Немов бажаючи реабілітувати справу лицарської повісти, яку так безпощадно та дотепно осмішив у своїм „Дон Кіхоті”, він у останнім році свого життя написав і сам простору лицарську повість п. з. „Терпіння Персілеса і Сігізмунди”. Він умер 23 квітня 1616 р., того самого дня, коли в Англії вмер великий драматичний поет Вільям Шекспір; кілька день перед смертю він прийняв чернечу рясу”.
Свою вступну статтю — переднє слово до третього видання І. Франка закінчує так:
„Ця моя переробка появилася перший раз у часопису для дітей „Дзвінок” 1891 р. і окремою відбиткою з невеличким числом ілюстрацій, а другим, доповненим і поправленим, виданням у р. 1899, обидва рази накла-
