До четвертого зблизився
Дон Кіхот, — це був поважний
Чоловік сивобородий
Із задуманим лицем.
На лицарське запитання
Він нічого не відмовив,
Лиш зітхнув з ціло̀го серця
І заплакав, як дитя.
„Цей дідусь, — сказав за нього
Говіркий його товариш, —
Був, говорять, чорнокнижник,
Небезпечний чарівник“.
„Ну, — сказав поважно лицар, —
Це вже крайняя дурниця
За ті бабські забобони
Слать на каторгу людей.
„Це ж, звичайно, прості сплетні
Або дурнота бездонна!
Хоч би сам мені признався,
Що потрапить чарувать, —
„Я б послав його до чубків,
До шпиталю божевільних, —
А тим, хто його прискаржив,
Я би дав по двадцять п'ять“.
„О, спасибі вам, мій пане,
За сердечне, мудре слово! —
Скрикнув радісно като̀ржник. —
Якби то так думав суд!
„Ні, я, пане, не признався,
Ні в чому було признаться,
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 8. Абу Касимові капці (1956).djvu/336
Цю сторінку схвалено
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/2/22/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE._%D0%A2%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8_%D0%B2_20_%D1%82%D1%82._%D0%A2._8._%D0%90%D0%B1%D1%83_%D0%9A%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D1%96_%D0%BA%D0%B0%D0%BF%D1%86%D1%96_%281956%29.djvu/page336-1024px-%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE._%D0%A2%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8_%D0%B2_20_%D1%82%D1%82._%D0%A2._8._%D0%90%D0%B1%D1%83_%D0%9A%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D1%96_%D0%BA%D0%B0%D0%BF%D1%86%D1%96_%281956%29.djvu.jpg)