Цю сторінку схвалено
„Все те, лицарю мій любий,
Мусите ви роздобути;
А тепер знімайте зброю
І до рана стережіть!“
VII
Ніч. Неначе вовчі очі,
Виіскрилось темне небо,
Холод тисне аж до кости,
Місяць зирка з-над хліва.
Дон Кіхот в одній сорочці,
Мов мара висока, ходить
По подвір'ю, лічить зорі
І вартує власну зброю.
Зброю ту поклав на купку
На кориті водопою,
Тільки спис узяв у руки.
Ходить, стане, знов верта.
Холод тисне аж до кости,
Цокотить герой зубами,
Споминає Дульчінею,
Шепче вірші, та дарма!
А з вікна корчмар-собака
І дівчата заглядають
Та сміються з Дон Кіхота,
Аж дзеленькають шибки!
Втім, один погонич мулів
Заспаний устав з запі́чка
Та й поплівся на подвір'я
Сво̀їх мулів напоїть.
