Цю сторінку схвалено
В близькому селі Тобозо
Дівчина була, мужичка,
Звалась Домка Лоренцівна,
Дівка гарна, що й казать.
Славний лицар наш до неї
Здалека зітхав часами,
Та вона про те й не знала, —
От її він обібрав.
Видумав для неї навву:
Дульчінея із Тобозо,
Закохався в ній — та, звісно,
Все по-книжному, як слід.
Так готовився наш лицар
На своє велике діло,
Поки вирушив із дому
Світ від згуби рятувать.
IV
Рано-рано, ще не встало
Сонце на кастільськім небі,
Враз з курми та горобцями
З ліжка схо́пивсь лицар наш.
Взяв на себе славну зброю,
Вивів з стайні Росінанта
І крізь фіртку, загумінком
Тайком вирушив у світ.
„Слава Богу, — думав лицар, —
Що так гарно це вдалося,
Що баби мої ще спали,
Бо готові б не пустить“.