Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 8. Абу Касимові капці (1956).djvu/107

І він плюнув, відвернувся
І по хаті закрутнувся,
Заспівав собі під ніс:
«Там на небі честь Аллаху,
На землі ж не маю страху,
Хоч би й біс до мене ліз».

«Джіафаре, слухай, серце, —
Так халіф до нього шепче, —
Я би конче знати рад,
Як цей ґазда називаєсь,
Ремеслом яким займаєсь, —
Мусиш ти його спитать».

«Пане, — відповів міністер, —
Хочете, щоб він мені стер
Грішні кості на камуз?
Бога бійтеся! Мовчімо,
Якнайшвидше геть втечімо,
Щоб не був нам тут шляхтуз.

«Аджеж бачите, він п'яний,
А в руках бук дерев'яний!
Ну, лиш писну я слівце, —
Може свиснуть поза уха,
Так що в нас не стане й духа —
І хто ж буде знать про це?»

«Ну, хай це тебе не стра́шить! —
Усміхнувшись, рік Ер-Рашід. —
Не такий він людоїд.
А я конче мушу знати,
Як він зветься, чим занятий
І який його був рід».

«Добре, пане, дізнавайтесь,
Та на мене не здавайтесь, —
Відповів йому візир, —
А я раджу: будьмо тихо,