„Ну, що, Мурцю мій наймильший, —
Каже він, — смакують миші?
Правда, що за пишний смак!
Хочеш соли? Я покличу,
Або в війта сам позичу,
Чи волиш вже їсти й так?..
„Ого-го, вже й ти співаєш!
Але славний голос маєш!
Тенор! Ах люблю на смерть!
Жалібно, аж ллється в душу!
Ох, бігме[1], я плакать мушу…
Ну, спасибі за концерт!“
Раптом двері заскрипіли,
Війт роздягнений, спотілий
З палицею сам впада;
А за ним сини і слуги,
Цей з ременем, з буком другий —
Ось де Муркові біда!
„Бийте злодія! — війт крикнув, —
Вчора когута нам смикнув!
Бийте, поки спустить дух!“
І луп-цуп летять удари…
Мій Мурлика з уст ні пари,
Мов осліп уже й оглух.
„Бийте! — війт кричить і кропить.
Втім Мурлика скік! Як хопить
Пана війта за сам ніс!
Хруп та й хруп мов миш велику,
Кігтями роздер всю пику,
Мов би гречку грабав біс.
