Я гадав, що буде бить.
Ну, та бачиться, ви чемно[1]
З ним розстались, — дещо, певно,
Вам за мед прийшлось платить.
„Е, що бачу! Ви з гризоти[2]
Вбрались, ніби на зальоти,[3]
У червоні сап'янці!
А цю шапочку червону
Де купили? Чи додому
Несете її дочці?..“
Так Микита насміхався,
А Бурмило лиш метався,
Та бурчав собі під ніс.
Аж на третій день ходою
Він з тяженькою бідою
Ледве в царський двір приліз.
Як побачив цар ясенний,
Що Ведмідь такий нужденний.
То аж руки заламав.
„Гей, Бурмило, любий друже.
Хто це збив тебе так дуже
Та зо шкури обідрав?“
„Царю, пане! — рік Бурмило, —
Горенько мене постигло!
Це Микита все зробив.
Через нього муки много
Я прийняв; ох, мало свого
Я життя не загубив!“
