Позривались мужики.
В чім хто був, в тім вибігає,
Що попало, те й хапає
Як оружжя до руки.
Як прискочуть до Бурмила —
В цього ціп, у того вила,
В баби кочерга в руках,
А Охрім з тяжким обухом —
Кинувся на вуйка духом!
Лиш луп-луп! та трах-тарах!
Біль додав Бурмилі сили:
Як не шарпне — Боже милий!
Шкуру всю з чола зідрав!
Ще раз шарпнув — вирвав лапи,
Але шкуру й кігті-дряпи
Дуб немов своє забрав.
„Вирвавсь! Вирвавсь“ — закричали
Люди, вростіч поскакали,
А Бурмило трух-трух-трух!
В ліс, у корчі збіг борзенько[1],
Ліг та стогне так тяженько,
Мов би з нього перло дух.
Аж тут суне Лис Микита
„Ну, вуйцюню, — мовить — сита
Вже душа? А добрий мед?
Та й гаразд ви попоїли!
Хочете, я що неділі
Справлю вам такий обід!
„Ой, а я трохи не плакав,
Як там з вами хлоп балакав:
