„Вуйку, ви ж це? Бійтесь Бога!
Так далекая дорога,
А такий надворі сквар[1]!
Ви втомились, ви без духа,
Піт вам скрізь тече з кожуха!
Що ж то, наш вельможний цар
„Інших вже послів не має,
Що найкращих посилає,
На найстарших труд валить? —
Ну, подвійно рад я тому,
Що хоч раз до мого дому
Гість так чесний загостить.
„Суд для мене — з маслом каша!
Знаю бо, що мудра ваша
Рада захистить мене.
А як ви за мене слово
Скажете, то все готово,
Царський гнів тяжкий мине.
„Вуйку, ми ж одного роду!
З вами я в огонь і в воду!
Лиш цю нічку ще заждіть!
Гляньте, небо замрячене[2],
Ви втомилися, а в мене —
Вибачте — болить живіт“.
„А це що тобі, небоже?“
„Ох, вуйцуню, страх негоже!
Я ж пустинник, то й не слід
М'яса їсти. Ось і мушу,
Щоб не брать гріха на душу,
Ссати той обридлий мед“.
