— Знаєте, про що йде справа перед моїм престолом і оцим світлим трибуналом? — запитав цар у відпоручників.
— Знаємо. Про те, чи чоловік має мати першенство на землі, чи ні.
— Добре. Що ж маєте сказати до цеї справи?
— Можемо, великоможний царю, — мовив речник Муравлів — сказати лиш те, що коли мати на увазі наші громадські порядки й наше майстерство, то люди багато де в чому не можуть зрівнятися з нами. Ми вміємо з найдрібніших пилинок, камінців та патичків здвига́ти такі будови, яких не здвигне ніяка людська рука. Ми коплемо підземні ходи, зводимо склепіння, будуємо вежі, мости та коридори, вміємо порозуміватися без голосу і знаходити дорогу в своїх безвіконних будовах. Ми знаємо поділ праці, провадимо війни, держимо дійну худобу й засіваємо для неї навіть поле потрібним їй зіллям, а деякі наші роди держать навіть невольників.
— А ми живемо в добре впорядкованій монархії — мовила відпоручниця Бджіл, — маємо поділ праці доведений до крайньої досконалости, робимо будівлі ще майстерніші від муравлевих і збираємо до них засоби корму, якого крім нас не зумів би приладити ніхто на світі, а вже найменше чоловік. І можемо з гордощами сказати, що чоловік не то що не допоміг нам у тім розвитку, а навпаки, простер свою неситу руку й на нас: коли йому подобається, виганяє нас із наших осідків, або й зовсім нівечить нас, щоб покористуватися нашим добром.
— Що ти маєш відповісти на це? — запитав цар у речника людей.
