то й як же має наша справа виграти? От якби так кожному членові трибуналу по вуликові чистого меду-патоки… Я би вже віджалував для спільного добра.
— Тю, тю, дурний! — загукали деякі розумніші звірі. — Гадає, що як сам любить мед, то вже й кожний інший готов за мед продати і душу й сумління. Сховайся зі своїм обридливим медом, що Бджоли понадушували собі з животів. Отто лакітки знайшов! Тьфу!
Вуйко, почувши ті вигадки та сплювання, засоромився дуже й бурчачи щось собі під ніс про брак смаку у тих глупих звірів, заліз у кут і, скулившися, слухав дальшої наради.
— Борони нас Боже від такого кроку, як радить Бурмило, — остерігав Слон. — Наша справа чиста, а коли б ми попробували підкупити трибунал, то аж тоді програли би напевно, ще й з соромом. А тепер, провадячи річ чемно, хоч і програємо, все таки не наберемося сорому. А може таки й зовсім не програємо. Слухайте. У мене виринула ще одна думка, і то завдяки Ведмедевій промові. Адже відпоручник людей сказав перед судом, що звірі самі собі винні, коли від давнішого панування над світом прийшли до теперішнього упадку. Мовляв: люди працювали й розвивалися, а звірі дармо час гаяли, не навчилися нічого і стратили те, що мали. Попробуймо завтра доказати, що це неправда, що й звірі, бодай деякі, також не їли дармо хліба і не прогавили марно всі науки мами природи.
— А як же це докажемо? — запитали гуртом звірі.
— Пошлімо зараз посланців до Бджіл і до Мурашок. Це звірики хоч дрібні, але сильно