Минали дні за днями. Каркайло все ще вдавав із себе слабого, не літав на полювання, а годувався мишами та пташками, що на розказ царя Пулоокого приносили для нього Сови. Але він розпочав будувати собі гніздо. Літаючи по лісі, він збирав сухе ломаччя, зносив його й кидав проти входу сов'ячої печери. В середині тої купи він зробив собі постіль із сухого листя і сухої трави. День-у-день та купа робилася більшою й почала помалу загороджувати вхід сов'ячої печери.
— Це я навмисно роблю — пояснив він цареві Пулоокому. — Кілька разів уже літали тут воронячі шпіони, хотіли вислідити вхід до вашого замку, але тепер за цею купою ломаччя не можуть добачити його.
Дурні Сови ще й раді були, що Каркайло так вірно пильнує їх замку, а у Каркайла тим часом було своє в голові. Одного ранку, вибравши відповідну пору, він знявся зі свойого гнізда і щодуху полетів на Чорногору. Прилетів у ранні обіди і став перед царем.
— А, вітай, Каркайло! — радісно скрикнув воронячий цар. — Довго тебе не було. Ми вже думали, що тебе й на світі нема. Ну що, як стоїть наша справа?
Всі Ворони здивувалися, що цар так приязно говорить з Каркайлом, котрого колись так люто бив і лаяв. Але Каркайло, не відповідаючи на царське привітання, заговорив живо:
— Все гаразд, вельможний царю! Настала пора до діла. Вели всьому народові зараз братися в дорогу. А живо! Від поспіху залежить наша побіда.
