і розумний муж, він щиро дбає про твоє добро. Та, на жаль, дечого він не знає, що повинен би знати. Я йому з того не роблю закиду, бо ж це відома річ, що батьківське добро забувається. Але коли він тут порушив питання, чому я такий прихильний до сов'ячого роду, то мушу оповісти цю історію. Давно це було, буде тому з п'ятдесят літ. Я вже тоді був міністром у мойого царя, а батько оцього пана Пугукала був ще молодим парубком. Отже трапилося раз так, що він, літаючи кудись далеко за поживою, заблудив, запізнився і не міг трапити до свойого замку. Ранок наскочив, бідолаха мусів заночувати в нашім лісі. Скоро тільки його побачили Ворони, зараз кинулися з великим вереском і хотіли його вбити. Почувши цей вереск, я прилетів на місце й питаю, що тут за стиск і товкотня?
— Сова! Сова! — закричали Ворони. — Ади, онде Сова сидить! Треба її вбити.
Бідний Пугукало сидів на гілляці, мов купка нещастя. Ворони купами нападали на нього, били його дзьобами, дряпали пазурями, рвали на ньому пір'я. Даремно він боронився, ворогів було багато, вони оглушували його своїм криком. Жаль мені зробилося бідного парубка. Я крикнув до своїх:
— Стійте! Хіба не бачите, що це не Сова?
— Не Сова? — здивувалися Ворони. — А що ж таке?
— Пугукало.
— От тобі й на! А Пугукало хіба не Сова?
— Ні, не Сова, а Пугукало!
— А-а-а!
Я забив Воронам клина в голову.
— Так що ж нам робити?
