Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 7. Дитячі твори (1956).djvu/341

Цю сторінку схвалено

— Там і гинь! — крикнув цар. — А ви, дітоньки, збирайтеся всі в дорогу! Справді бачу, що годі нам тут жити, коли під самим моїм боком як гадюка клубиться чорна зрада. Ходімо шукати собі іншого помешкання.

З великим вереском і гамором піднялися Ворони із своїх предковіцьких гнізд, попрощалися зі своєю батьківщиною і під проводом свойого царя та його міністрів полетіли на Чорногору.

Сови в своїм замчищу чули цей вереск і гамір, але не знали, що він значить. Аж коли настав вечір і стемнілося добре, вони вилетіли своїм звичаєм на полювання. Кинулися сюди-туди до воронячих гнізд — пусто, як вимів. Не то Ворони жодної, але навіть живої душі нема. Що за диво! Шукають Сови, шпають по лісі, аж чують, під одним дубом щось стогне і треплеться. Прилетіли ближче, а то Крук.

— А, ось тут ти нам! — закричали Сови й кинулися, щоб розірвати його.

— Стійте, панове, — слабим голосом мовив Каркайло. — Не вбивайте мене! Самі бачите, мені вже й так небагато до смерти. Але прошу вас, заведіть мене до свойого царя! Я хотів би перед смертю сказати йому одну дуже та дуже важну річ.

Послухали Сови Каркайлової просьби, взяли його легенько за крила і принесли до свойого царя Пулоокого.

— Що ти за один і що маєш мені сказати? — грізно запитав цар.

— Могутній і славетний царю, — промовив Каркайло, ледве держучися на ногах. — Я зовуся Каркайло і ще сьогодня був я найстаршим міністром воронячого царя. Але через