Посумувала я, та що було робити. Минула ніч, Горобця нема. Минув день, далі другий і третій, його таки нема.
— Певно загиб десь неборак — подумала я.
Четвертого дня прилетів Костогриз, посидів на тополі, а побачивши дупло і в ньому порожнє гніздо, вліз у нього. Переночував одну ніч, і сподобалась йому Горобцева домівка. Другого дня вже він зовсім розгосподарився тут.
Не дуже це мені сподобалося, бо з Костогризами й Сороками я не люблю водити компанії. Але що — думаю собі — Горобця нема, то яке ж я маю право боронити кому іншому оселюватися в його хаті? Про мене, нехай собі й Костогриз сидить.
Аж ось десь так за тиждень прилітає мій Горобець. Він літав у сусіднє село на проса, і такий прилетів повний, круглий та товстенький, як грудка масла. Побачивши Костогриза в своїм гнізді, він крикнув до нього:
— Гей ти, побратиме! Це моє гніздо. Коли ти, буває, заблудив сюди з нехочу, то прошу тебе, забирайся власним коштом із моєї хати.
— Овва, який мені господар! — огризнувся Костогриз, виставивши голову з дупла. — Це моя хата, не твоя! Відки приходиш випрошувати мене з мого власного кута?
— Твоя хата? — скрикнув Горобець, і чубок йому настобурчився від гніву.— Що це ти говориш? Яким правом вона твоя?
— Таким правом, що я сиджу в ній.
— Ге, ге! То це злодійське право. Я її будував, я в ній жив цілий рік, а ти розбоєм забираєш мені моє! Геть відси!
— Коли мені не хочеться! Я тут пан, а ти махай собі на зламану голову!
