всі кинулися на нещасного Лиса Микиту й розірвали його на шматочки.
І від того часу пішла приповідка: коли чоловік повірить фальшивому приятелеві і дасть йому добре одуритися; коли який драбуга отуманить нас, обідре, оббреше, і ми робимося хоть дрібку мудрішими по шкоді, то говоримо: „Е, я то давно знав! Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі“.
1898
В однім великім лісі гніздилося багато Ворон. Вони жили тут такою збитою купою, що в цілім лісі не було іншого птаха ані звіря: весь ліс був одно вороняче царство. Тільки насеред лісу стояли великі голі скелі, в них була велика, простора, темна печера, і в тій печері жили Сови так само великою купою, як Ворони в лісі. Вдень Ворони були повними панами, крякали, сиділи по деревах і скелях, чули себе вповні свобідними. Але коли прийшла ніч і Ворони позасипляли в своїх гніздах, тоді вилітали Сови зі своєї печери, летіли просто до воронячих гнізд, забивали кожна по одній Вороні і їли їх.
Довгий час терпіли Ворони це лихо, але далі не стало їм терпцю. Воронячий цар скликав одного дня весь свій народ на велику нараду і промовив до них:
— Слухайте, дітоньки! Нещастя наше з тими Совами! Нападають на нас по ночах, коли ми спимо й не можемо боронитися. Лягаючи спати, ніхто з нас не є певний, чи встане завтра