віться, яка вона блакитна! І ожививши мене своїм духом, мовив:
— „Звіре Гостромисле! В звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій. Ніхто там непевний свойого життя і свойого добра. Йди на землю і будь звірячим царем, заводи лад, суди по правді й не допускай нікому кривдити моїх звірів!“
Почувши це, звірі аж у долоні сплеснули.
— Ой, Господи! Так це ти маєш бути наш добродій, наш цар?
— Так, дітоньки — поважно мовив Лис Микита.
Нечувана радість запанувала в звірячім царстві. Зараз кинулися робити порядки. Орли та Яструби наловили Курей, Вовки та Ведмеді нарізали Овець, Телят і нанесли цілу купу перед нового царя. Цей узяв часточку собі, а решту по справедливості розділив між усіх голодних. Знов радість, знов оклики зачудування й подяки. От цар! От добрий! От премудрий Соломон! Та за таким царем ми проживемо віки вічисті, мов у Бога за дверми!
Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м'якосердим, тим більше, що тепер не потребував сам ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане й обпатране приносили йому услужні міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи.
Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрільці, той мусів загинути, а хто втік, той Богу дякував, що живе. А проте всі
