зразу на Вовка, а оце тепер і на інших звірів.
— Гей, — подумав собі хитрий Лис, — та це не кепсько, що вони мене так бояться! Так можна добре виграти. Стійте лишень, я вам покажу себе!
І піднявши вгору хвіст, надувшися гордо, він пішов у глиб лісу, де знав, що є місце сходин для всеї лісової людности. Тим часом гомін про нового, нечуваного і страшного звіря розійшовся геть по лісі. Всі звірі, що жили в тім лісі, хотіли хоч здалека придивитися новому гостеві, але ніхто не смів приступити ближче. А Лис Микита мов і не бачить цього, йде собі поважно, мов у глибокій задумі, а прийшовши насеред звірячого майдану, сів на тім пеньку, де звичайно любив сідати Ведмідь. Сів і жде. Не минуло й півгодини, як довкола майдану нагромадилося звірів і птахів видимо-невидимо. Всі цікаві знати, що це за поява, і всі бояться її, ніхто не сміє приступити до неї. Стоять здалека, тремтять і тільки чекають хвилі, щоб дати драпака.
Тоді Лис перший заговорив до них ласкаво:
— Любі мої! Не бійтеся мене! Приступіть ближче, я маю вам щось дуже важне сказати.
Але звірі не підходили й тільки Ведмідь, ледве-не-ледве переводячи дух, запитав:
— А ти ж хто такий?
— Приступіть ближче, я вам усе розповім — лагідно й солодко говорив Лис. Звірі трохи наблизилися до нього, але зовсім близько не важилися.
— Слухайте, любі мої — говорив Лис Микита — й тіштеся! Сьогодні рано святий Миколай уліпив мене з небесної глини, приди-
